«Злиття облич. Чотири вуста. Переселені очі.»

Двоє істот туляться обличчями так близько, що межа між «я» і «ти» перестає існувати. Їхні риси не просто торкаються - вони поволі входять одна в одну, утворюючи нове, спільне обличчя. Там, де мало би залишитися двоє, виникає четверо вуст - яскравих, налитих кольором, майже живих. Наче близькість тут має власну анатомію.

В однієї істоти замість правого вуха проростає маленький ріг; за спиною він ховає букет, у якому квіти закінчуються зорями. Інша позбавлена очей там, де їх очікуєш знайти: її погляд переселений на груди. На лобі - самотня зоря з довгими променями, що тягнуться вгору, ніби пам’ять про щось, чого неможливо назвати.

Її тіло не залишається тілом у звичному сенсі. Із живота вбік виростає панцир - кольоровий, майже мінеральний, - а з нього здіймається рука, вздовж якої простягається зоряний слід. На кінчиках пальців -червоний манікюр: маленький, майже побутовий жест посеред цієї дивної анатомії.

Між грудьми висить незаповнена зоря - єдиний знак, якому колір ще не надано.

Це не портрет двох істот. Це образ моменту, коли окремість стає недостатньою. Коли обличчя можуть злитися, очі - змінити своє місце, а тіло -почати говорити мовою квітів, рогів, панцирів і зірок.

Тут близькість не ніжна і не страшна. Вона - чужа, органічна, майже космічна. Вона змінює.