«Русалонька. Серцекапелюшна. Зорехвоста.»

Голова тихо здіймається вгору, ніби прислухається до

світла, яке ще не встигло народитися. Серцеподібний капелюх огортає її, зав'язуючись під підборіддям, а третє око на його вершині дивиться туди, куди не сягає жоден

людський погляд. Лускате тіло не приховує своєї крихкості. З-поміж його текстур проростають тонкі кольорові пасма, і на їхніх кінцях несподівано з’являються долоні - ніби сама ніжність шукає спосіб доторкнутися до світу, не порушуючи його тиші.

Широкий хвіст не стає завершенням цієї істоти. Він народжує іншу голову - друге обличчя, над яким повільно сходить фіолетова зоря. Не як прикраса, а як знак того, що кожне продовження має власне світло. Це портрет істоти, яка не ділить себе на початок і кінець.

Вона безперервно проростає у власне продовження, де пам'ять набуває нового обличчя, а світло - ще одного способу існувати.