“Нахилені крізь тишу, вирвано-ніжні”

Дві істоти стоять на межі між тяжінням і зниканням.

Вирізані з темряви, вони нахиляються одна до одної не

тілом, а мовою жестів і тремтінь.

Перше - стримане, зі світлою порожниною між лобом і

ніздрями, крізь яку виходить щось колись зоряне. Його

крила зібрані, ніби воно навчилося складати не їх, а власні

відчуття. З них стікають різнокольорові сльози - важкі залишки почуттів без імен.

Друге - тепліше, рожево-червоне, але надломлене. З рога

проростає лунниця й гострі уламки - пам'ять про те, що ніжність завжди має колючий край. Синє зіркове вухо

тягнеться до чужих крапель, щоб підтвердити власне існування.

Між ними - тиша.

Їхній нахил - не випадковість, а приреченість.

Їхня ніжність - не мʼякість, а вирваність.

Їхня зустріч - повільне, ритуальне зближення двох, які

знають: будь-яка близькість - це ризик розсипатися.