«Променегруда. Самозібрана.»

Погляд залишає обличчя, поступаючись місцем крилам, що

розходяться від носа, ніби дихання отримало власну форму. Під

темним головним убором мовчать лише вуста - єдина риса, що не прагне змінитися.

Одне вухо розростається у складну форму з важкою сережкою, інше випускає гострий ріг, який тягнеться до хвоста, народженого з кінчиків пальців руки, що проростає просто з грудей. У центрі тіла залишається лише половина грудей. Усередині неї

світиться гостре сонце, з якого виривається густий жовтий промінь

і торкається вилиці, ніби світло пам'ятає шлях до власного обличчя.

Шию огортають два крила, з'єднуючи її в тиху прикрасу.

Нижче тіло переходить у панцирну форму, з якої проростає нога зісхованим у стопі оком. Вона підіймається до вуха не як крок, а як жест - тихий дотик істоти до самої себе.

Тут світло не освітлює тіло. Воно збирає його докупи.