Кіра Микитенко

Я не малюю істот. Я даю імена станам, для яких ще немає слів.

Мій шлях у мистецтві почався раніше, ніж я навчилася пояснювати, що відчуваю. У шість років я відкрила першу персональну виставку живопису і провела тихий аукціон своїх робіт. Майже 60 тисяч гривень, зібраних на ньому, я передала відділенню дитячої реанімації Інституту педіатрії, акушерства і гінекології НАМН України. На ці кошти купили монітор, що стежить за життєвими показниками немовлят, і ліки для найменших пацієнтів. Так я стала наймолодшою авторкою персональної виставки і наймолодшою меценаткою України, і ці національні рекорди чинні й досі. Але найважливішим тоді стало інше відкриття: картина може не лише показувати, а й підтримувати чиєсь серцебиття. Відтоді мистецтво для мене — форма присутності, уваги та відповідальності.

З роками ця увага знайшла власну мову, яку я називаю граматикою зрощення. Мої істоти мають імена, яких немає в жодному словнику: Очестегна, Долонеприборна, Шпилькомушляна, Самозібрана, Сонцеплеча. Кожне з них водночас і назва роботи, і анатомія відчуття. Слова в ньому зростаються так само, як на аркуші зростаються око й стегно, крило й нитка, сонце й плече. Я починаю не з образу, а зі стану, що ще не має ні форми, ні мови, і шукаю, з чого він складений. Це може бути шип чи пелюстка, світло чи отвір, два обличчя, що не можуть розійтися, або другий рот, який мовчить над очима. Так з'являється тіло, якого не існує, але яке глядач упізнає раніше, ніж встигає зрозуміти. Це не фантастичний бестіарій, а внутрішня анатомія. Так виглядає ніжність, у якої виросли шпильки, або цілісність, яку довелося зібрати власноруч.

Три роки роботи в цій мові склалися в цикл «Мапи станів» — 50 творів живопису та складної графіки. Кожна робота стає координатою місцевості, якої немає на жодній карті, — простору всередині людини. Я працюю повільно, лінія за лінією, лайнером, олівцем, пастеллю й акрилом, як картографиня цього невидимого ландшафту. Колір тут не прикрашає, а проростає: він деформується, дихає і пам'ятає попередній шар. Форма ніколи не завершена й завжди перебуває між світлом і тінню, ніжністю і гостротою, присутністю й порожнечею.

«Мапи станів» не пояснюють почуття, а дають їм тіло та ім'я. У кожну з них можна увійти, як у місце тиші, і знайти там власну відповідь. Колись моя перша виставка допомогла стежити за життєвими показниками інших. Тепер я так само уважно вслухаюся у внутрішні стани: помічаю їх, називаю і повертаю людині здатність чути себе.