“Той, що простягає сонце крізь дощ, поки над її очима мовчить другий рот і стікають зірки ”

Під дощем істота піднімає руку, в якій замість долоні розкривається сонце з обличчям, а його промені тягнуться назовні, не зважаючи на вологу. Краплі не гасять світло - вони лише ковзають по ньому, ніби не мають влади над цим жестом. Над очима застиг другий рот із яскравими губами, що не говорить, але дивиться, зберігаючи напружену тишу. Поряд із ним дві зірки повільно стікають темно-синіми краплями, як щось втрачене або відпущене.

Тіло, частково сховане у стрічках чи обгортках, лишається другорядним - усе зосереджено в руці-сонці, яка прикрашає і водночас оголює внутрішнє світло істоти.