«Око, обрамлене зубами»

Істота на полотні не народилася, її склали з того, що лишилося після падіння неба. Під рожево-червоним чепчиком ховається зоря, наче таємниця, яку соромно носити відкрито. Одне вухо звичайне, людське, і в ньому погойдується уламок зірки, як сережка, знайдена на попелищі. Друге вухо вже наполовину сонце, все в шипах: воно чує надто багато. Брова лежить на обличчі перевернутим півмісяцем, ніби місяць колись упав і так і не підвівся.

Крило виростає з шипа й зникає в руці, а рука стає ногою на шпильці. Це жест водночас жіночий, абсурдний і безпорадний: спроба йти туди, куди тягнуться. Друга рука відмовилася від форми й лишилася тільки вістрям.

Тіло розпадається на дві частини, що не торкаються. Верхня прагне вгору, до власних крил. Нижня дивиться: на ній око, обрамлене синіми зубчиками, і не зрозуміло, чи цей погляд оберігають, чи збираються проковтнути. Знизу росте єдина нога з червоним педикюром, що стоїть на сонячному промінні так буденно, ніби світло — це просто підлога.

Робота про тендітність, яка навчилася колоти. Про красу, зібрану з уламків небесних тіл, і про погляд, що мусить існувати в оточенні зубів.