Перлинокрила. Сонце, що має око.

Істота стоїть оголеною не як оголена форма, а як тіло без захисту перед власним світлом. Зірка на лобі розкривається гострими кінцями вгору, ніби думка, що не знаходить межі. Перед животом вона тримає розкриту мушлю, а всередині - перлину, маленьку й майже недосяжну, наче щось, що істота носить не в собі, а перед собою.

Замість рук розгортаються крила. Одне з них народжує руку з яскравими червоними нігтями; інше тягнеться до сонця, що спочиває над тілом і дивиться власним оком. Із цього ж крила проростає напівпрозоре червоне обличчя - ще один лик, легкий настільки, ніби він існує лише доти, доки на нього дивляться.

Це робота про внутрішнє світло, яке ніколи не буває безмовним. Воно дивиться у відповідь, проростає крізь тіло й залишає перлину там, де мала б бути порожнеча.