«Променелиця. Місяцекрила. Сонцедолонна.»

Обличчя цієї істоти не оточене світлом - воно саме стало його

джерелом. Гострі промені розходяться навколо голови, один із них

тихо несе сережку, ніби навіть світло пам’ятає про прикраси. Над

носом завмирає коло, до якого обережно торкаються тонкі шипи,-місце, де форма ще тільки народжується.Під променями сонце опускається на шию, стаючи підвіскою, а

нижче - внутрішньою віссю всього тіла. З цієї осі проростають дві

руки. Одна тримає сумочку, ніби зберігає пам’ять про земне. Інша

народжується просто із сонця: з червоними нігтями вона повільно

здіймається до крила, що несе на собі тонкий півмісяць. Їхній жест

майже не відбувається - вони лише безперервно тягнуться одне

до одного, утримуючи рівновагу між денним і нічним.

Це портрет істоти, яка більше не розділяє світло й темряву. Вона

носить їх як власні органи, дозволяючи сонцю торкатися місяця не

на небі, а всередині одного тіла.