«Шипкружальний. Тілоквітний. Проростально-ніжний.»

Він - Шипкружальний. Тілоквітний.

Проростальо-ніжний.

Його тіло показане повністю - не для огляду, а для присутності. Він стоїть так, ніби

вже давно відбувся, але ще продовжує проростати. На голові — щось між капелюхом

і народженням рослини. Воно виходить із верхівки лоба тихо і впевнено, роздвоюючись на листки, а з кожного — ще по два маленькі проростки. Конструкція не кричить, не вимагає - вона проста і делікатна, як жест, який не потребує свідків. Ліворуч - два вуха, друге виросло поверх першого, ніби памʼять нашарувалася на слух. Із новонародженого вуха тягнуться шипчики - і з них ще дрібніші, майже дихальні. У центрі першого вуха - перлинка,

вона ніби повільно входить у щоку, розчиняючись у теплі. Справа з брови теж

проростає невизначене - чи шип, чи квітка, чи думка, що не захотіла ставати словом.

Прямо з-під обличчя виходить рука - масивна, як виправданість. На її основі - шип, з

якого тягнуться гострі гілки невідомого призначення. На самій руці браслет із дрібних

шипчиків, ніби памʼять про колишні торкання. Справа від вуха спускається тонка талія,

тулуб звужується і раптом округлюється у м'яку повноту стегон, з яких проростають

два рого не для атаки, а для форми існування.

Посередині цієї округлості - центр. Не рана і не отвір - скоріше місце, де світло

погодилося бути тілом. Воно закручене всередину, і від нього по колу йдуть довгі

лінії, ніби тіло згадує себе середини. Нижче починаються ноги. Перша приєднана через закручену квітку - як перехід між «бути тілом» і «бути землею». Обидві ноги короткі та впевнені. Вони стоять на ступнях широко, ніби намагаються тримати світ дотиками. Він не говорить. Він росте. Тіло не пояснює себе - просто погоджується бути формою світла, шипів,квітів і тиші.

Шипкружальний. Тілоквітний. Проростально-ніжний. І цього достатньо.